Сьогодні я прокинулась від того, що провідниця Світлана кричала на весь вагон: «Пасажири, прокидаємось! Прибуття через 30 хвилин.». Я з запалом піднялась з верхньої полиці, та почала поглядати в вікно. Ось… ці краєвиди, ріка, яка зливається з небом в градієнтному переливі.
Потяг зупинився. Всі пасажири з великими сумками поспішали до виходу. Ось це місто, де здійсниться найзаповітніша мрія, де будуть втілені в життя всі юнацькі пристрасті. Вийшла з вагону, вдихнула на повні груди і з широкою посмішкою сказала: «Як тебе не любити, Києве мій?!».
До цього міста я приїхала з особливою місією. Мені потрібно було дістатися місця, де збуваються мрії. Але я, як в казці, йшла туди, не знаю куди. Мої очі не спостерігали ні одного орієнтиру, щоб вказував на це місце. Згодом, я дібралась до Андріївського узвозу, де мені підказали люди.
Ну ось і настав цей момент, коли всі мої бажання втіляться в життя. Я йшла сходами і все більше й більше дивувалась. На кожному підйомі було видно безмежний Київ. Весь такий новий та прогресуючий. Але я надовго не затримувалась в цих місцях та прямувала далі. З кожним кроком ставало все складніше і складніше. Здавалося, що вже ось-ось, але дорога все-одно з’являлась. Я подумала про те, що: «може варто спускатись назад?», але потім згадала слова тітки, котра вже підіймалась сюди, заради того, аби завагітніти. Вона сказала: «Якщо тобі буде важко, не повертайся назад, просто вищі сили перевіряють тебе на витривалість». Але краще б я цього не згадувала.
Ну ось, нарешті. Розлога з піску та сухостою поляна, на котрій стояла каламбурна стіна та попелище. Мене схопив жах, адже мені не хотілося залишати тут свої бажання. Потім я вирішила спуститися до лісопосадки. Там я остовпіла повністю. Хрести, склепи, могили, ще 1800-х років, та найстрашніше було те, що все це відьомське. Я з жахом вибігла з-відти, а коли побачила людей, була напрочуд щасливою. Потім одна з жінок розповіла, що це зовсім не та Лиса гора, котру я шукала. Це місце жертовництва, де збираються сектанти. І місце, де я повинна була залишити свої бажання, знаходиться в іншій
частині міста.
Я вже засмучена прямувала з гори, адже було дуже шкода дарма витраченого часу. Не встигла я пройти й 10-ти метрів, як мене наздогнала та сама жіночка. Вона сказала, що залюбки допоможе з пошуками. Моєму щастю не було меж і я разом з цією добродійкою попрямувала знову до Андріївського узвозу. Звісно ж, мене можна назвати божевільною, але я тільки хотіла втілити в життя свої мрії.
Година пішохідної прогулянки та поїздки в метро і ми були на місці призначення. А ось і воно, ніби створено Богом місце. Я ні хвилинки не зволікала, швидесенько написала бажання і заклала його під, так званий, «камінь надії».
Тепер можна спати спокійно. Не минуло й тижня, як мені зателефонувала бабуся. Я була дуже рада, адже весь цей час вона знаходилась в реанімації, і лікарі говорили, що не знають, чи довго вона ще проживе. Але, як завжди, диво рятує світ і моя бабуня почала дихати самостійно, прийшла до тями і на диво швидко почала одужувати. Ось вже тиждень, як вона пече пиріжки вдома і говорить, що ще буде няньчити моїх діток.
Віддайтеся своїй мрії, вона має властивість збуватись!
Вікторія Ященко
юнкор прес-центру «ТСН»
Немає коментарів:
Дописати коментар