Ну ось і настав цей день. Я знову заходжу до тієї ж зали. Скрізь, як завжди, чуються звуки друкарської машинки. Запах свіжих шпальт так і манять до себе, а я ніби божевільна, хапаю оберемок газет і поспішаю до конференц-залу, де на мене вже всі чекають. Ну ось, ось ця мить коли з запалом, дістаю ручку та записник, і занотовую кожне словце, буквочку, кожен жест, аби потім описати всі емоції, які я відчувала в даний момент. А ці люди… вони ніби справжні актори: посміхаються, жестикулюють, кричать…хмм… все це емоції від минулого, від теперішнього, яке говорить про цікаве майбутнє. Ах… хотіла б і я колись з таким же запалом, розповідати аудиторії про свої втіленні в життя мрії та успіх. Ну ось ніби все, матеріалу вдосталь, але одне слівце зачепило мене, та не відпускало всю годину. Ох же і ці журналісти, вміють міцно зачепити.
Сьогодні я була на прес-конференції одного, вже досвідченого журналіста - Івана Найденко. Це професіонал з величезної літери. Бачили б ви це шоу. По-іншому я назвати не можу, його жестикуляція просто щось. А ось слова… вони такі влучні, такі потайливі, що так і хочеться після кожного слова питати щось нове, адже впевнена, що вони несуть в собі ще цілу купу історій.
Я слухала та переживала всі ці емоції разом з ним. Це йшло від душі, адже Іван розповідав про свою втілену в життя дитячу мрію. Він говорив: «… ще з дитинства я мав хист до письма. Постійно був в пошуках новин та правосуддя. Подорослішавши, я пішов працювати на завод, але все-ж перо не кидав. Потім, коли зрозумів, що вдосталь напрацювався чорноробом, пішов до редакції.
Сидячі в кріслі редактора, я потай мріяв про свою газету. І ось, мені випав такий шанс! Але в цій газеті я був на всіх посадах одночасно: редактор, директор, журналіст, коректор, фотограф - був я. Звісно це звучить трішки егоїстично, але все-ж правди нікуди діти. Не минуло і двох місяців, як тираж моєї газети сягав майже 50 екземплярів. Люди хотіли читати правду. Хотіли знати всі корінчики, які захованні на дні нашого державного та міського управління. Звісно-ж, без суду нічого не обходилось. Депутати судились зі мною, гнобили мене, аби люди продовжували вірити у всю ту маячню, котру їм нав’язали. Але все-ж, світ не без добра, мені, напрочуд, вдавалося вислизнути з кривавих депутатських рук. Так минуло моє життя, в вічній погоні за справедливістю, аби кожна людина, не боялася втілювати задумане в життя. Я пишаюсь собою, і я не боюсь так говорити, адже я довершена особа. Я виконав всі свої дитячі забаганки, створив цікаве, прогресивне життя для себе!».
Після цієї прес-конференції я зрозуміла, що не потрібно боятися щось змінювати в житті або ламати стереотипи. Це допоможе нам збудувати міцну фортецю під назвою «власне життя»! Адже так?
Вікторія Ященко,
юнкор прес-центра «ТСН»
Дуже цікаво! Читаю з задоволенням!
ВідповістиВидалитиЧитаючи статтю нема сумнiву, що варто йти вперед долаючи всi перешкоди життя))
ВідповістиВидалитиЗахопливо, з душею)
Дуже цікава стаття і справді треба крокувати до мети незважаючи ні на що , адже ми самі будуємо своє життя.
ВідповістиВидалити